ХАЛАМИ́ДНИК, а, чол., розм., зневажл.
1. заст. Босяк, голодранець. Забажалося йому побути між «халамидниками» — тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст (Панас Мирний, I, 1954, 353).
2. Бешкетник, пустун. Громада, зніяковівши,
втихла. Чулося тільки, як у натовпі притишеним
голосом громадяни картали халамидників з молоді, що
розв'язали були язики і серйозну справу перетворили на
забаву (Арсен Іщук, Вербівчани, 1961, 124); Максим віддасть
лише одну рибину, бо треба таки принести матері
якусь копійчину, хай і вона знає, що він не якийсь
халамидник, а помічник (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 445);
// Уживається як лайливе слово. — Чого босоніж
стоїш? — А то ви не знаєте? Купило притупило. — Тоді
сиди, халамиднику, в запічку..! — гримає дядько
Себастіян (Михайло Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 19).