ХАЛЯ́ВА, и, жін.
1. Верхня трубчаста частина чобота,
що прикриває литку. Невідома підійшла під ліхтарню
і почала об стовпець обтирати свої покаляні чоботи
з кривими закаблуками, драними халявами (Панас Мирний,
III, 1954, 391); Тарас Григорович влаштовувався в густих
кущах, витягав з-за халяви крихітну запасну книжечку
і писав вірші (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 125); Чоботи з
жовтої юхти, з довгими дебелими халявами справді
здавались непомірними і важкими для легкої, красивої
фігури Черниша (Олесь Гончар, III, 1959, 330); * У порівняннях.
Роксолана знизу дивилась на обличчя Михайликове, від
сонця чорне, як халява (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958,
16).
♦ Лизати халяви (халяву) в кого —
підлабузнюватися до кого-небудь. Стояли ліктори, а цар...
Самодержавний государ! Лизав у ліктора халяву, Щоб той йому
на те, на се... Хоч півдинарія позичив (Тарас Шевченко, II, 1963,
350); Робити з губи халяву див. губа 1; Робити з писка
халяву див. писок; Розпустити язика (морду), як (мов)
халяву — те саме, що лаятися 1. — Годі лиш, батьку! —
крикне Брюховецький. — Чого се розпустив морду, як
халяву? (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 181); — Ти чого,
відьмо.., язика, мов халяву, розпустила? (Михайло Стельмах, I,
1962, 465); Ускочити вище халяв — потрапити в
яку-небудь біду, халепу. — Треба тікати звідси! —
говорив Остап Соломії, оповідаючи їй свої спостереження, —
а то ще вскочиш вище халяв (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 375).
2. перен., лайл. Неохайна, розпутна чи скупа людина. Тут Бахус п'яний обізвався, Венеру лаяти начав..: — Пійди [піди] лиш ти к чортам, плюгава, Невірна, пакосна, халява! (Іван Котляревський, I, 1952, 97); — А ти, кажеш, літом і свічки не світиш! Жалієш грошей. Ех ти, халява (Панас Мирний, IV, 1955, 128).