ХМА́РИТИ, рю, риш, недок.
1. тільки 3 ос., неперех., безос. Ставати хмарним, укриватися хмарами. Усі очі козацькії вже у той бік вдивлялися. Справді, наче хмарило звідтіль (Марко Вовчок, I, 1955, 333); Так було душно, що аж уночі приходилось умиватись та віялом обмахуватись; тепер все хмарить і парить, і вітром пекучим несе, але дощу нема (Леся Українка, V, 1956, 54).
2. перех., перен., розм. Робити кого-, що-небудь
похмурим, невеселим. Стежила [Марися] за його
натхненною грою, за такою багатою гамою почуттів, що під
час концерту то хмарили, то осявали бліде
одухотворене обличчя її вихованця (Олесь Гончар, Бригантина, 1973,
118);
// Надавати своєму обличчю, чолу похмурого,
невеселого, стурбованого чи гнівного виразу. — Цить,
розрюмсалась, — старий хмарить чоло (Михайло Стельмах, I,
1962, 242).